Цілеспрямований та принциповий, успішний чоловік, який на своєму прикладі показує, що неважливо скільки у тебе є коштів й хто твої батьки, коли попереду стоїть чітка ціль. Олександр Аліксійчук– керівник компанії “ІNTER-BETON BUD”, меценат, волонтер і просто активна людина поділився ексклюзивними фактами зі своєї юності та продемонстрував на власному прикладі, що улюблена робота приносить не лише прибуток, а й задоволення.

 

Народився 6 березня 1981 року в мальовничому селі Буща, Здолбунівського району в сім`ї Аліксійчука Василя та Марії. Тато весь час працював у колгоспі трактористом, а мама – поштаркою, згодом санітаркою у фельдшерсько-акушерському пункті. 

Ходив у місцеву сільську школу, в якій були чудові вчителі. Вони дали мені важливі знання та життєві цінності, з якими я рухаюся по життю. Кожен навчальний рік закінчував з відзнакою, а в 11 класі забрав свою золоту медаль. На той час у моєму класі було 4 таких випускники, ми були другим класом, у якому були медалісти.

Ще у школі я був активною дитиною, завжди брав участь у різних конкурсах, тематичних вечорах, а у старших класах навіть декілька разів був Дідом Морозом. Така активна діяльність у нашій родині передається з покоління в покоління. Мій тато завжди був прибічником ідеї здобуття Незалежності України. Саме вінразом з вчителем історії Миколою Ужвіномстали одними з перших засновників осередку організації “Просвіта” у селі Буща. Згадую ті часи, було 365 років битві під Берестечком, і тато за рік до того привіз синьо-жовтий прапор. Це була знакова подія – прапор України… Його здебільшого ще ніхто не бачив, а у мене він вже був. І тоді я таємно показував його своєму другу й розповідав, що це наш майбутній прапор – символ перемоги та Незалежності!

Після школи у 1998 році за співбесідою втупив до Національного університету водного господарства та природокористування, тоді він називався Рівненський державний технічний університет на механічний факультет. По-правді кажучи, на той час співбесіда була доволі специфічною, а саме: в один день три іспити. І це не просто, що прийшли поспілкувались, а це були іспити з трьох предметів: української мови, математики та фізики.

Саме під час цих екзаменів у мене з`явились перші друзі, з якими разом навчався. В основному тут навчались хлопці зі всієї Рівненщини, які мене чомусь вчили, мотивували “тягнутись” до вищого рівня. Так воно в житті виходить, коли попереду тебе хтось біжить, то завжди хочеться його наздогнати, як мінімум – вирівнятись, як максимум – обігнати, у хорошому розумінні цього слова.  

В університеті дуже добре працювала профспілка студентів. Керівника обирали на зборах студентів, а він вже займався організацією дозвілля, різних заходів, роботою з малозабезпеченими студентами. На базі університету є санаторій-профілакторій у Рівному, і плюс по західній Україні та в Криму. Моя робота полягала у забезпеченні тих людей, які дійсно потребували певних речей, я розшукував таких людей, відправляв їх у санаторії, перевіряв, як вони доїхали і поселились. Наступного року мене обрали головою профкому студентів, це дало мені багато різних знайомств, друзів та хороший життєвий досвід.

Щотижня збиралися голови факультетів, обговорювали різні моменти, наприклад організацію Студентської весни, яка користувалась шаленою популярністю. Всі любили цей захід, зали вміщали 500-600 людей, іноді навіть не вистачало місць та квитків. Однак, нещодавно я відвідував такий захід й був здивований, мені прикро, що студенти цим не цікавляться. Унаш час розвивати студентську діяльність було просто мега круто, власне я сам займався “Стемом” –  це студентський театр естрадних мініатюр, а також співав у чоловічій хоровій капелі Гамалія. 

У нас був досвід участі в різних міжнародних заходах, постійно приїжджали білоруси, росіяни, поляки на фестиваль студентських естрадних мініатюр “Шалантух”. Він зазвичай проходив у “Текстильнику” або МБК, що в парку Шевченка. Для нас студентів – це були знову ж таки знайомства, міжнародний обмін досвідом.

Як виявилось навчання та роботи в профспілці на другому курсі виявилось мало, я захотів працювати. На той час, у 1999 році, було важке матеріальне становище, у селі взагалі роботи не було, тобто батьки чимось допомогти не могли. У мене було 10 гривень на тиждень, 3 гривні вартувала дорога в одну сторону, а 4 було на проживання. Правда я завжди люблю казати, що мама з татом передавали таку сумку з домашніми продуктами, що мені потрібно було просити друзів аби допомогли донести її до гуртожитку. 

Через брак грошей я захотів піти на свою першу роботу, менеджером з продажу оргтехніки та канцтоварів. Навчався у другу зміну, тому вранці з 8 години й до 14-ої працював, а пообіді ходив на навчання. Не скажу, що це мені дуже вдавалося, але трішки копійку заробив. Проте вдалось дещо інше –  завалити з навчання, з відмінника я став таким собі середнячком. Згодом зробив висновок, що потрібно отримати те, за чим я сюди прийшов. Тому довелось покинути роботу й повністю поринути у навчання.

Дякувати Богу за листопад-грудень мені все ж вдалось “підтягнути” свій рівень. Тому до четвертого курсу про роботу годі було й думати, займався суто навчанням. Звичайно були підробітки на канікулах: будівництво, працював як підсобник, допомагав носити, копати. Моя стипендія на першому курсі була 35 гривень, а вже після другого курсу отримував підвищену – 50 гривень. Коштів було достатньо аби зміг собі купувати різні дрібнички. Вільного часу не так й багато було, але коли чимось займався – це завжди було надзвичайно цікаво.

На четвертому курсі виникла ідея між хлопцями будівельного факультету організувати свій бізнес. Їхні батьки були дотичні до будівництва, тому ми зібрались троє й вирішили спробувати зробити щось своє. Можна сказати, що у нас вийшло і з того моменту пропрацювали два роки, а після університету кожен почав робити свій бізнес. У 2001 – 2002 році зародилась ідея, що будівництво –  цікава, корисна й прибуткова справа, саме у цьому ділі потрібно розвиватись, черпати досвід.

Спочатку мене запросили на роботу як керівника центру будівельного напрямку. Фірма займалась будівництвом, налагодженням очисних споруд. У той час у законодавстві України прийняли закон, що будь-яка база відпочинку, будь-яке переробне виробництво, тваринництво повинне мати свої очисні споруди, аби не скидати свої нечистоти у природу. Фірм, які спеціалізувались на такій справі, було мало. Робота на всій території України дала мені колосальний досвід  в плані професійного росту та у спілкуванні з людьми.

З часом я зрозумів, що досягнув того, що потрібно робити власну справу, брати відповідальність не лише за себе й свою сім`ю, але й за певний колектив, який ти можеш правильно організувати,  правильно скерувати не лише для досягнення особистого інтересу, а й інтересу тих людей, за яких ти відповідаєш.

Започаткувавши власний бізнес, я почав розвивати його крок за кроком. Спочатку були прості ремонти, далі будинки, потім невеличкі промислові об`єкти і на сьогодні є сформована компанія “INTER-BETON BUD”.  Нашу торгову марку знають не лише у місті, а й області і західному регіоні. Ми асоціюємось з якістю, відповідальністю, порядністю – саме до цього ми йшли та прагнули 13 років.

На сьогодні наша компанія бере активну участь у суспільному житті області: допомагаємо юним спортсменам Рівненщини, талановитим діткам, активним ініціативним групам. Разом з нашими воїнами будували опорні захисні спорудидля нашої армії на Сході України. На моє глибоке переконання, кожен громадянин України повинен стати пліч-о-пліч аби вигнати ворога з нашої землі. Кожен по-своєму, так як вміє і може. Настав той час, коли потрібно бути разом в одній єдиній соборній, сувереній Україні.